?

Log in

No account? Create an account

Певно найскандальніший український фільм за історію незалежності. Демонстрації стрічки заважали по всій території України. Заборонами, погрозами, «мінуваннями», димовими шашками, заливаннями екранів, нападниками і зігнаними безхатченками.

Автори вже, певно, подумують додати титром до фільму «Дякуємо СБУ і МВС України за допомогу в рекламній промоції нашого альманаху». Хоча, по великому рахунку, причин на таку протидію особливих і нема. Але «їм» видніше =).

Усі п’ять новел про новий на той час закон України про відкритий доступ до інформації. Тобто: перестав у вас в селі їздить автобус, або закривають школу, або руйнують місцеву пам’ятку архітектури, ви вже більше двадцяти років стоїте в черзі на квартиру, а кінця і краю цьому не чути, чи хтось вирішив, що шмат заповідної землі його і будує собі там будинок – ви приходите до владних структур – вас посилають куди подалі, ще й погрожують. А з цим новим законом: ви написали, і вам письмово мають надати всі обставини, чому і ким, таке рішення було прийнято. Звісно, «посилання куди подалі» читається вже між рядків, але наші чиновники все ж стриманіші у письмових відповідях, а там дивись і заворушаться.

Перша з п’яти новел - «Межигіря» - про журналістку діяльність. Помітні в інформаційному просторі Сергій Лещенко і Мустафа Найєм домагаються правди про вже всім відомий будинок Януковича.

Увесь альманах вже є у «відкритому доступі» і його можна подивитися ось тут:

Проте важливим є те, що існує і в плані «журналістики» має бути значно цікавішою повна, 52-хвилинна версія «Межигір’я», а теперішнє відео можна сприймати як розширений трейлер =).

Ресторанний критик Маркос Вела (грає Mario de la Rosa) отримує пропозицію від незалежного видавця (Elisa Matilla) написати статтю-розслідування про підпільні ресторани. Вже на першій зустрічі він має інтим з іншою відвідувачкою, яка знається в цій незаконній кулінарній індустрії.

Вже на другому «засіданні гурманів» він зустрічає іншу журналістку, з якою вже мав і ще раз матиме інтим після цього. І ця пані розповідає, що є ресторан, де їдять людей. Ресторанний критик, до речі, ближче до кінця з’їдься свою колегу-журналістку =).

Зрозуміло, розслідування заводить його в цей ресторан. Він змушений їсти людей. Але ще через кілька вечерь – отруює усіх канібалів і випускає книжку про події… певно дещо цензуровану, бо ж важко припустити, що він там зізнався в людоїдстві, вже не кажучи про вбивства.

Ось така от повчальна історія… особливо, якщо спробувати сприймати її метафорично =)

Молода репортерка (грає Jennifer Salt) займається своїми репортерськими справами в себе у квартирі. Її стіни увішані власними статтями в рамочках, що неабияк підкреслює її як початківецю в журналістиці. І тут, на згрубілий гічкоківський манер, вона бачить у вікні навпроти – вбивство!

Міліціянти хоч і приїздять, але журналістці – не вірять, бо ж вона вже не раз писала про поліцеїв як неробів та садистів. Журналістка нюхом чує тут якусь, не очевидну на перший погляд сенсацію, і прикладає зусиль, аби розкрити справу.

Редактор, очевидно, досвідченіший, наказує не суватися і найняти детектива. Його грає Charles Durning, який в сусідньому 1974-му році виконав роль другорядного журналіста в «Першій шпальті \ The Front Page» (реж Біллі Вайлдер).

Справа рухається з місця, не потребує особливих зусиль та інтелектуальних здатностей від репортерки, окрім як наполегливості. А старший і добродушний журналіст з «LIFE» (грає Barnard Hughes), як власній учениці, видає повністю всю інформацію, яку має про підозрювану в злочині.

Розслідування приводить журналістку в психлікарню, де вона повз власну волю потрапляє як пацієнт. Її гіпнотизують і тепер вона стверджує, що ніякого вбивства не було. А винні потрапляють в лапи закону – через інший злочин.

Унікальний кіновипадок, коли і злочинці – покарані, і журналісти – в дурнях =)

Не так давно ми говорили про «Останній заповіт Нобеля \ Nobels testamente», який багатьом прийшовся до смаку. «Червона вовчиця» - продовження даного фільму. З тією само симпатичною героїнею Анікою Бенгтзон (грає Malin Crépin) і тією само триллерно-детективною побудовою.

Основа для історії, як мені здається, у «Вовчиці» не лише правдоподібніша, а й цікавіша. Починається все з вбитого журналіста, який збирався писати про теракт сорокарічної давнини (тут згадується «Четверта влада \ Die vierte Macht»), де замішані ліворадикальні групи, якими, виявляється (?!!), кишіла тоді Швеція =). І, звісно, питання постає: а де зараз вся та політактивна молодь?.

Анніка, попри проблеми в особистому житті, відправляється розслідувати спочатку вбивство колеги, а потім все те, що розслідував вбитий. Чим, звісно, наволікає на себе численні небезпеки, з яких, завдяки власній кмітливості, «рятується з матеріалом на першу шпальту».

Як і в попередньому фільмові сподобалася манера журналістської роботи. Ненав’язливе вкраплення нових технологій: «в мене зараз нема інтернету, у вас є щось в архіві?», постійне (і доречне!) фотографування героїнею ілюстрацій та доказів. Манера комунікації з інформаційними джерелами (хоча тут, часом, були і непродумані моменти).

Сподобалося, що ми бачимо все лише довкола журналістки, а насправді вона є другорядним персонажем в подіях, яка лише якимось випадком стала для нас «кутом зору». Цим страждають більшість фільмів, де репортери не лише стають безпосередніми учасниками реальності, а й тими, без кого не було б цієї реальності. Очевидно, шведи, в цьому плані, не будують ілюзій довкола професії.

Загалом, дещо менш вдале кіно в плані постановки ніж «Заповіт Нобеля», але залишається на доволі пристойному рівні. В будь-якому випадку, бажання дивитися наступні фільми кіноциклу не відбило.

Американське кіно далеко попереду усіх інших кінематографів світу, і вже добігло до різних «Месників» та «Темних лицарів», поки стримані шведи продовжують знімати прості, але добротні триллери.

Вручення Нобелівської премії – грандіозна подія, увесь цвіт світової науки і журналістка Анніка Бенгтзон (грає Malin Crépin) танцюють на вишуканому афтерпаті. Сексуальна кіллерша з жовтими очима проникає на бал і замахується на лавреата премії, але від її кулі помирає голова нобелівського комітету.

Анніка, як головний свідок, потрапляє під заборону розголошення інформації. Для репортера гірше й вигадати важко =). Редактори (Leif Andrée і Björn Kjellman), зрозуміло, віддають тему іншому претензійному журналістові (Erik Johansson), а Анніку переводять у відділ розваг, де вона береться писати портрет вбитої і, відповідно, починає копатися в її житті. І саме цим єдина йде по вірному шляху.

Загалом, попри кілька дурацьких сцен (взламування паролю, наприклад), досить симпатичний детектив, зі справжніми героями і неабияк насиченим і прекрасним зображенням журналістики. Авторам дивовижним чином вдалося в короткий проміжок часу (менше 90хв) вмістити всю журналістську проблематику, від особистого життя до юридичних проблем, вже не кажучи як вони понасміхалися над відділом розваг! =).

Простенька, але забавна лірико-іронічна комедія. Редакторка (грає Mary Lynn Rajskub) намагається від своїх журналістів добитися якихось оригінальних тем. Всі відмовчуються, а один з репортерів Джефф (Jake M. Johnson), який ніби займався з нею сексом, пропонує провести розслідування довкола дивного газетного оголошення: «Шукаю супутника для подорожей в часі. Оплата по поверненню. Візьміть зброю. Безпеку не гарантую».

Джефф відправляється на розслідування та бере з собою двох стажерів. Молоду меланхолічну дівчину Даріус (грає Aubrey Plaza), саме вона виконує основні журналістські обов’язки. І індійського студента-біолога (Karan Soni), який пішов у журнал, мовляв, різноманітність в резюме виглядатиме добре.

Сам Джефф більше інтересу має до своєї першої любові, поки Даріус вдає з себе компаньйонку для подорожуючого в часі, стає співучасницею пограбування наукового центру, і, зрештою,  закохується в свого божевільного винахідника та справді вирішує з ним переміститися в минуле. ... залишилося лише розібратися, божевільний цей чоловік, чи справді доморощений геній ).

Колись я вже вивішував короткометражку «Едгар Аллан По \ Edgar Allan Poe» 1909го року, де в основі було написання видатного «Ворона», трагічне кохання, бідність і конфліктна, а часом принизлива, співпраця з редакцією.

Сучасний «Ворон» зачіпає всі ті ж само аспекти життя Едгара По (грає John Cusack), але дія відбувається вже задовго після «Ворона», в період творчого занепаду письменника, що, як буде відомо пізніше, і стало головною причиною трагічних (а скоріше – кривавих) подій.

Сам сюжет про письменників, чию горор-творчість реалізує маніяк – не новий, … але у «Вороні», здається, перша тортура «маятником» доведена до кінця, яку я бачив =) … і взагалі фільм дуж насичений посиланнями до творів По, що викликало певне задоволення... хоча, мені особисто, ще цікавіше було б дізнатися враження тих, хто не знайомий з творчістю Едгара По, або не дуже її полюбляє ).

Якщо повернутися до журналістики, попри переважну літературність – присутність її доволі помітна. Вже згадана жертва «маятника» (грає John Warnaby) перед своєю смертю вигукує «я ж просто критик!». Ще однією жертвою стане редактор (грає Kevin McNally). Окрім них ще один помітний редакційний персонаж – набірник тексту Іван (грає Sam Hazeldine).

А сам Едгар По, на вимогу маніяка, який захопив його кохану – змушений писати літературні тексти, які уподібнюються статтям-передбаченням (або - сценаріям). Бо саме за ними, якщо вони йому, звісно, сподобаються, маніяк погодився діяти далі.

Звісно, хитросплетіння літературності та кінематографічності від режисера, який прослався своїм «V for Vendetta» - закінчується «інтелектуальною» баталією письменника та його наслідувача-маніяка, який, до речі, і сам з журналістських кіл =).

В будь-якому випадку, Едгар По рятує свою кохану, і байдуже, що ціною власного життя – адже про це попередили ще на початку фільму =).

Режисер Лучіо Фульчи (Lucio Fulci) – геній італійського горору, а його «Муки невинних» частий гість серед десяток найкращих гуалло (giallo), хоча, як мені здається, жанрова приналежність фільму трішки інша. Але суті це не міняє, маємо досить якісний детективний триллер з певними дуже цікавими моментами.

Один з них, звісно, журналістика.

В італійському містечку вбивають підлітка, потім другого, третього. Звісно, всі на вухах, детективи шукають і розпитують, місцеві бігають з ціпками за божевільними та відьмами, хтива містянка, від нічого робити, показує свої тілесні красоти неповнолітнім, священник бігає з дітьми у футбол. А журналіст (грає Tomas Milian) з’являється то в тій, то в іншій сцені… якийсь такий неприкаяний і невиправданий…

І так непомітно, чим ближче до кінця фільму, він виходить на перший план. Накльовується любовна історія з симпатичною збоченкою, він починає приховувати докази від міліціянтів, веде своє власне розслідування, а там дивись на горі і з маніяком-убивцею б’ється. Сам кілька разів отримує по голові каменюкою, а потім негідника скидає зі скелі.

Ремейк Фінчера (David Fincher), який вже використовував схему журналіст-маніяк в «Зодіакові \ Zodiac» 2007го року, на голову гірший за скандинавський оригінал «Män som hatar kvinnor» (2009й), який, кажуть, у свою чергу, гірший від літературної першооснови. Хоча я не читав – підтвердити, чи спростувати не можу.

Оглядач журналу «Millennium» Мікаель Бломквіст (грає Daniel Craig) програє в суді справу, де його звинувачують у наклепі на впливового бізнесмена. Інші журналісти з задоволенням знеславляють свого колегу, а на компенсацію він витрачає всі свої статки.

І тут, як заслужений відпочинок від професійної діяльності, йому пропонують розслідувати убивство 40річної давнини, яке не дає спокою літньому голові впливового бізнес-сімейства. Винагорода не лише грошова, а й компромат на попереднього бізнесмена, який виграв у суді.

Залишивши журнал на жіночі плечі редакторки-коханки (грає Robin Wright), Мікаель з допомогою хакерши (Rooney Mara) копається в сімейних архівах, говорить зі всіма, зіставляє факти і аналізує їх. З рештою, попадається на гачок маніяку і той мало не вбиває його. Знову таки – рятує хакерша. Матеріал, зрозуміло, з цього не вийшов, але світ зробити кращим вдалося.

Напевно, багато кому відома історія про вбивцю-маніяка Зодіака, чи не єдиного, кого так і не впіймали, при всій його любові до власної персони, листуваннями з редакціями і таким іншим.

Фільм пана Девіда Фінчера (David Fincher) максимально відповідає тогочасним реаліям, і розповідає історію у всій її красі. Певно, саме від того – журналістика здається крайнє пасивною і обережною (реалістичною), а оскільки саме пресовики займають основний екранний час – дійство доволі … спокійне.

Головний герой – штатний карикатурист (грає Jake Gyllenhaal), саме він відгадав натяк Зодіака на «Саму небезпечну гру \ Most Dangerous Game», неймовірно ним зацікавився, а з часом сам (без особливої підтримки редакції) починає вести розслідування і пише книжку, власне, по якій знятий даний фільм.

Усіма, особливо дівчатами, шанований Robert «Шерлок» Downey Jr. грає стильного кримінального репортера, який пише про Зодіака, зокрема, називає його потаємний гомосексуалістом, за що отримує лист у свою адресу – вчиться стріляти, злегка божеволіє і спивається., а на його місце через чотири роки, під сам кінець фільму,  приходить молодий репортер, якого грає Adam Goldberg.

Profile

солодке життя
kino_journalizm
Журналістика в кіно

Latest Month

December 2015
S M T W T F S
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  

Tags

Syndicate

RSS Atom
Powered by LiveJournal.com